Душа болить і серце рветься
За неньку нашу дорогу,
Нехай у когось ще озветься
Це слово болем у душі.

Скільки іще це їй терпіти –
Наругу й розбрат між людей,
Вона не годна й сльози лити
За нерозумних цих дітей,

Які не хочуть знати матір
І шанувати її теж,
А хочуть лиш користуватись
І користь ця не знає меж.

Ні шанувати, ні любити,
Ані життя віддать своє,
Не хочуть навіть мови знати,
Що ж далі говорить про те.

Земля ж оця – найкраща в світі,
Що заповіли нам діди,
Її потрібно лиш підняти,
І мову нашу зберегти.

Мова – послання віковічне,
То код духовний від Творця,
І дано нам його навічно,
Щоб мати доброго вінця.

А ми паплюжимо цю мову,
Той скарб, що носимо в собі,
Віддаємо ж серце другому
Й чужому нашої душі.

О мово моя, мово рідна,
Шевченка мова і Франка,
Чому ж сьогодні ти сирітка
У домі повному гріха.

Допоможи ж мені, о Боже,
І усвідомить і збагнуть:
Чому це дехто навіть може
Її принизить і забуть.

Чому, як тії яничари,
Забули матір й спів її,
Сповідувать натомість стали
Чужі поняття для душі.

Ми перейти можемо легко
На те, що є чуже душі,
Якщо міняємо ми мову –
Міняємо й поняття всі.

Цим підрізаємо коріння
І знищуємо свій зв’язок
Із джерелом отим постійним,
І це у прірву є стрибок.

Бо мова є у генах наших,
Її не можна відірвать,
Якщо від нас її забрати,
То можем перевертнями стать.

Невже, Творець, Ти нас залишив,
Невже самі ми зараз є,
О зглянься ж, Боже, на Вкраїну,
Бо то ж дитя мале Твоє.

Допоможи ж нам, Боже милий,
Не втратить мову і народ
Й одвічну нашу Батьківщину,
Нам полюбили во стократ.

Квітень 2006 р