Коли читаєш притчу про Митаря і Фарисея (Лк., XVIII:10-14), виникають думки про смирення і любов. Ця тема білою стрічкою проходить через все Євангеліє. А якщо розглянути наше життя, – прагнення, стосунки з людьми, – то обов’язково помітимо, що хтось біля нас вважає себе досконалим і готовим до великих звершень, а до інших ставиться як до недолугих.

Людська душа як ті терези: з одної сторони – Божественна складова, з іншої – людська недосконалість. Чому в кінці цієї притчи Господь каже: «Кожен, хто підноситься, буде понижений»? Бо якщо ми підносимо людську недосконалість в своїй душі, то по Закону Божественної справедливості все природно врівноважується і духовна складова занепадає. А коли ми понижаємо в собі людську недосконалість, то духовність піднімається на поверхню.

Виникає питання: як це зробити, як сприяти духовному зростанню. Відповідь дуже проста: через смирення.

Смирення, як і любов, дуже благодатна якість душі. Але люди здебільшого розуміють смирення як якусь рабську повинність. Чомусь багато хто вважає, що проявити смирення – це впасти на коліна, бити поклони та цілувати ікони. Ось десь так декому бачиться смиренність.

Але смирення зовсім в іншому. Смирення в тому, щоб розуміти цінність Божественної складової душі і через це змінити ставлення до своїх людських прагнень. І коли приходить це розуміння, людини починає своє духовне зростання.

А разом зі смиренням приходить любов і мудрість. Бо без любові смирення не буває. А мудрість дається лише смиренним і люблячим серцям.