Ц е було 5 років тому. На Міжгірщині, серед розкішної закарпатської природи, проходив Міжнародний дитячий фестиваль юних талантів. Він зібрав дітей з багатьох міст України, а також представників української діаспори з Польщі та Канади. У складі київської делегації була і команда з нашого пристоличного містечка Бровари. 

Після грозових липневих дощів знову засяяло сонечко і всміхалося так же привітно і безтурботно, як і щасливі конкурсанти на лоні природи і в товаристві однодумців. Дорослі теж раділи, що дітлахи всі задоволені та здорові.

Добігав кінця третій день фестивалю. Надвечір роз’їжджалися по базах. Дітей було чимало, тому розміщували команди по можливості. Наша делегація мешкала далеченько, біля самісінького водоспаду Шипіт – того самого, овіяного легендами. Тут справді дуже гарно, проте є і свої труднощі. Місцеві жителі розповідали, що їм доводиться виживати в доволі суворих умовах. Раптом тяжко захворієш – швидкої медичної допомоги не дочекатися. Тож розраховуй на народну медицину чи вже на волю Божу. Навіть хата від хати в цій гористій місцевості – і ті за два кілометри одна від одної, а до районного центру – і поготів. Траплялися й доволі сумні випадки … Слухаючи це, ми проймалися щирим співчуттям (наскільки могли), бо ж усі жили в місті - тож не зіштовхувалися з подібним…

Та, кажуть, у житті нема нічого такого, чого б не могло статися.

–У твоїй групі серйозно захворіла дитина, – почула я схвильований голос керівника делегації, лиш переступила поріг.

Зустрівшись із занепокоєним поглядом директора готелю, зрозуміла, що ситуація непроста. Як виявилося, лікар цього вечора залишився на основній базі і з медичного персоналу теж чомусь нікого на місці не було. Пам’ятаю, що за поміччю когось послали десь у гори, але час невмолимо збігав. Марійку трясло мов у пропасниці. За вечерею вона не з’їла ні крихти. Ні стояти, ні сидіти не могла. Бліда, із запалими очима дівчинка, скрутившись на ліжечку, плакала. Ще дві години тому на врученні нагород була радісною і здоровою. Що з нею? Господи, чому саме з Марійкою?

Звісно, за неї я переживала особливо. Вона була найменшою у моїй команді. Єдина в сім’ї і така довгождана дитина, 10-річна Марійка ніколи не їздила сама, без батьків, навіть до Києва на екскурсію. А тут її відпустили зі мною в Карпати. Відпустили, на мій подив, без якихось вагань, хоча бачили мене лиш кілька разів у житті.

Вирушаючи у відрядження зі школярами, я щоразу підписувала документ про те, що несу персональну відповідальність за життя і здоров’я дітей. І слава Богу - завжди все було добре… А тут - на тобі …ця прикра пригода.

Заходила ніч. Усе складалося так, що я вже чітко усвідомлювала: на чиюсь допомогу розраховувати годі. А дитину ж рятувати треба. Вірите, злякалася не на жарт. “Тільки б не піддатися паніці-з неї кепський порадник,- підказував мені досвід. – Мудрі, виважені кроки робляться лише в спокійному стані. Це давно відома істина.”

Тож взяла себе в руки-і хоча пройшло вже чимало часу, пам’ятаю -ніби це сталося вчора - почула думку: “Куди не кинься-тобі зараз, крім Бога, ніхто не допоможе. Молитва треба тут”.

Це була дивовижна мить. Замість розгубленості і нечуваного відчаю, в мені з”явилася сила і впевненість. З дочкою - студенткою, яка допомагала мені в поїздці, ми, не вагаючись, піднялися до себе в номер і стали молитися. Думаю, що ця сердечна молитва тривала не більше 15 хвилин. Пригадую, як горіли мої долоні і тихо, одна за одною котилися сльози. Але найцікавіше було, коли ми спустилися до хворої в кімнату. Через півгодини, прокинувшись зі сну, вона з нетерпінням чекала на нас, аби розповісти про диво, яке сталося з нею за час нашої відсутності. Хворої Марійки не було. Рожевощока, із сяючими очима - жаринками здорова дитина, трохи картавлячи, захоплено розказувала, як раптом її хтось невидимий ніби закутав у кожух - і їй стало жарко - жарко. А потім-легко і добре. А ще - дуже захотілося їсти і йти на дискотеку, бо там мав бути хлопчик, з яким сьогодні каталися на конях.

Чи, молячись, я розраховувала на таку миттєву допомогу? Їй-Богу, я не знала, як воно буде. Просто повністю поклалася на волю Божу, бо опинилася в ситуації, коли на людей надії нема. Тож була приємно здивована не менше від цієї дитини. Але не більше від керівництва і адміністратора готелю, бо, на відміну від них, знала, як одужала дитина. Нічого не розуміючи, вони все ж полегшено зітхнули. Неприємності відступили так же зненацька, як і звалилися на голову. Бо ж, як ви здогадуєтеся, більше нізвідки допомоги не прийшло. Історія мала щасливий кінець … Тільки-от сталася вона не випадково...

–Як ви думаєте, Бог на світі є? – запитала мене перед від’їздом Марійчина бабуся. – Я атеїстка.
–Є,– не вагаючись, відповіла я, – і в цьому дедалі більше й більше пересвідчуюся у своєму житті.
–Розумієте, нас так навчали, – продовжувала вона – Але напередодні я подумала, якщо Бог є, то з вами зможе поїхати дочка, і вам буде легше впоратися з дітьми.
–Так, вона справді їде. А для Вас, можливо, вже настав час, аби Ви відкрили Бога для себе. Моя мама теж по-справжньому повірили в Господа лише в 70 років і щаслива, що це сталося хоч на схилі літ, але за життя.

Коли по приїзду додому я вислуховувала слова подяки за Марійку, то, звісно, розповіла, яким чином відбулося зцілення дитини. І дізналася, що дівчинка, виявляється, до цих пір не хрещена саме через вагання бабусі.

–Я зараз з кожним днем пересвідчуюся, що Бог є, і тепер я точно хочу, щоб моя онука була охрещена. Відчуваю це серцем і дуже рада знайомству з вами, - так щиро ділилася своїм духовним відкриттям малознайома мені літня жінка.

А за кілька місяців її не стало. Втамувавши біль від сумної цієї звістки, я подякувала Господеві, що Він обрав мене своїм інструментом, аби ця душа хоча б перед смертю мала можливість відчути Його…

І ще за те, що не залишає мене ні в радості, ні в горі і дарує щастя пізнання все нових Його граней.