Протоієрей Максим (Биков)

{mp3}sermons-20150201-prMaksymBykov{/mp3}

Слава Ісусу Христу!

Дорогі брати і сестри, ми чули сьогодні в Євангелії (Лк., XVIII:10-14), що той, хто підвищує себе – буде принижений, а хто принижує себе – буде підвищений. Коли ми слухаємо притчу про митаря і фарісея, ми розуміємо це на прикладі двох людей, які прийшли до храму.

Що таке, взагалі, храм? Храм – це дім, в якому присутня сила Божа; це те місце, куди може прийти людина і поєднатися більш досконало з Божою силою. Тобто, отримати Божу благодать.

Ми маємо розуміти, що є люди, які роблять добро, але водночас їх більш за все турбує, щоб всі помічали їх доброту, визнавали, що вони добрі. І коли фарисей, саме така людина, прийшов до храму, він став попереду всіх, і він не так, можливо, молився до Бога, як хотів від Бога підтвердження, що він такий гарний. Розумієте, він хотів щоб навіть Бог це підтвердив. Люди – вже, ладно, то підтвердили, але йому вже потрібно було, щоб утвердив це Бог. Він ніби молив: «Боже, підтвердь, що я такий гарний, що я такий класний, що я кращий за всіх людей, кращій ніж ота людина, яка стоїть там, біля самого входу. Я ось такий гарний, я ж роблю стільки добрих вчинків. Я двічі на тиждень пощу і т.д., і т.д.» Він не розуміє, що Богу не треба бачити вчинки людини, Богу треба бачити її душу.

Бачити душу людини – це бачити те, з чим людина приходить до Бога, те, з якою молитвою вона промовляє до Бога, що вона говорить. Бо, коли людина приходить в храм, вона приносить свій дар Богу. Хтось принесе свій дар щирості, хтось принесе свій дар любові. Це як прийти в гості. Коли ви йдете до гарної людини, ви ж щось все одно несете їй. Розумієте? Хтось – щире побажання добра, хтось – свій гарний настрій може принести до тих людей, з якими хоче поспілкуватися.

Але, коли людина приходить до храму, вона приносить Богу дар щирості, дар покаяння, тобто «Боже, прости мене» – це величні дари, які може принести людина Богу. І Господь Бог прийме ці дари, і Він обдарує цю людину тим, що вона справді хоче, дарує те, про що вона молить Бога – пробачення. І Бог її простить, Бог їй допоможе, Бог її зцілить духовно і фізично, допоможе їй в житті.

Але це так, якщо людина справді хоче цього, якщо вона просить про це, якщо вона молить: «Боже, допоможи!» Якщо це вона робить щиро. Щиро, з любов’ю, бо вона має розуміння свого звернення до Бога. Вона відкидає ці всі людські думки, вона відкидає всі ці моменти життєві. Вона просто має зрозуміти, хто вона є насправді.

Коли людина розуміє, – що вона недосконала, що вона десь непевна в своєму житті, що вона десь, може, не розуміє чогось, що вона робить багато прикрих вчинків, – вона це розуміє і через це усвідомлення приходить щире прохання про допомогу. Бо людина вже розуміє, яка вона слабка, яка вона недосконала в цьому світі, як їй важко жити. Вона хоче, щоб Господь Бог їй допоміг. І коли людина справді хоче цього, Господь Бог обов’язково допоможе. Бо, коли людина нещира, не просить Бога про допомогу, а вихваляється перед Ним: «ось, я роблю добро», – то Господь Бог і не може їй допомогти, бо вона не хоче допомоги. Вона хоче лише визнання своєї досконалості. Визнання перед світом, перед самим Богом.

Тому перед нами постає завжди вибір – як спілкуватися з Богом, який дар принести Богу і що у Нього попросити. Ми маємо це розуміти і маємо цим керуватися в своєму житті, щоб наше життя було справді сповнене Божою силою. Щоб ми розуміли, хто ми є насправді. Щоб ми не прикривалися нещирістю, не прикривалися своїми добрими вчинками. Щоб ми були справжніми. Цього Господь хоче – щоб ми були чесні самі з собою, щоб ми розуміли свою суть, хто ми є насправді, і робили далі кроки до спасіння свого.

Спаси вас Господи!