«Шевченко починається не з горя. Шевченко – уявіть собі! - не з горя. Шевченко - уявіть собі - з любові. Правдиво, як із березня весна…»
Цілком очевидно: цією поезією Михайло Стеблицький щиро прагнув достукатися до замулених компартійною ідеологією сердець читачів і зламати витворений нею ж стереотип сприйняття Шевченка як співця народного горя, полум'яного борця з кріпаччиною і самодержавством.
Щоб люди побачили справжнього Шевченка, збагнули цю багатогранну постать, її феномен, космічно - планетарне мислення, зрештою, високу місію цієї душі, чимало людей в Україні і за кордоном доклало зусилля рук, душі і розуму. Це сподвижники, патріоти, засновники музеїв, світлиць, організатори виставок, лекцій, концертів, науковці і митці, які несли народові образ Тараса, очищаючи його від намулу більшовицького (революціонер - демократ, поет - атеїст) чи бузинівського типу. Честь і шана вам, щирі, небайдужі душі!
Шкода, що збагнули й поцінували в Україні вашу благословенну працю лише одиниці. На превеликий жаль, “однобічність освіти, естетичний примітивізм і духовна сліпота не дають змоги зруйнувати ту скляну стіну, що стоїть між народом і його генієм, як між людьми та Істиною взагалі. Бо зводилася ця стіна не одне десятиліття. Лжепатріоти - керманичі та вишколені ними шевченкознавці - дояри (вислів І.Драча) перетворили відданого сина України”, що приніс їй "великих слів велику силу", на ікону, оздоблену вишиваним рушником, аби поклонятися їй щонайбільше двічі на рік. Уперше - у березні, на річницю народження й смерті, а вдруге - у травні, на роковини перепоховання його праху.
Століття повернуті спиною до Бога, а потім навчені попами - пристосуванцями поклонятися іконі та свічці, а не живому Богові, вони виліпили з Шевченка ідола і спонукали народ поклонятися йому, а не ідеям, які приніс на рідну землю її син. Не слову, яке "на сторожі коло… рабів німих" поставив Шевченко і за яке, як і Христос, прийнявши муки, був розіп'ятий.
Дійсно, зло вміє до невпізнання спотворити істину, звівши на манівці не лише окремих людей, а й увесь народ. Шевченка, скажімо, заведено підносити виключно як великого поета. Але ж його творча спадщина - це "не історія літератури, а перш за все моральні приписи", звернення до душі і сумління кожної людини.
"Незбагненим апостолом" називав у своїй книзі Тараса Шевченка Василь Пахаренко, а його "І мертвим, і живим, і ненародженим землякам моїм…" - "неприйнятим посланієм". “Так, це було апостольське послання до українців, як Павлове до римлян, коринтян, це було Одкровення, послане Шевченкові, як свого часу й Іванові Богослову (і в ньому застереження від катастрофи, яку ми нині й маємо). Як не прикро - послання лишилося "не прийнятим".
Дозволимо собі процитувати невеликий фрагмент праці вищезгаданого автора: "Загальновідомий трагічний запит, вихлюпнутий з поетової душі за п'ять місяців до смерти:
І день іде, і ніч іде.
І голову, схопивши в руки,
Дивуєшся, чому не йде
Апостол правди і науки?
В останньому рядку - суть Шевченкової просвітницької концепції. Людей мають навчати апостоли (учні Христа, що стають самі учителями), навчати Господньої правди й науки, слова їхні мають "огнем невидимим пекти замерзлі душі - будити в людині Божественне, духовне начало. Сам же поет невтомно сіяв ціле життя саме таку науку".
Та щоб збагнути і Шевченка, і Святе Письмо, треба мати чисте серце, не осквернене, не лукаве і не озлоблене. "Але ж нас, - як пише Є.Сверстюк, - так довго вчили ненависті замість Любові - і в рови закопували тих, хто не приймав цієї науки".
Лукаві ж фарисеї за будь-якої влади добре влаштовані, почуваються, як риба у воді, і далі заправляють балом. Це вони - ті, хто ще недавно розганяв студентів біля пам'ятника Кобзареві в університетському парку, хто вистежував національно свідомих людей і піддавав їх гонінню та запроторював до в'язниць. А після проголошення незалежності першими помчали на Чернечу гору вклонитися "батькові Тарасу" і виголосити "палку промову", тобто провести обряд, кошти на який попередньо заклали в бюджет країни.
Це ж їхні попередники спочатку цькували Шевченка, потім зробили його вигнанцем із рідної землі, відірвали пророка від свого народу й ревно пильнували, аби його слово не пішло межи люди, у їхні душі. Виходить, заживо клали в труну, щоб по смерті вшановувати його пам'ять і пишатися національним героєм.
Парадокс! Невже, щоб пишатися національним героєм, його спочатку треба знищити?Знищити духовного учителя, який навчає найголовнішої науки у світі - як жити і для чого жити, допомагає віднайти ту опору, на якій будується людина на землі, - духовну основу, на якій і тримається світ. Це і є ті стовпи, які шукав малий босоногий Тарас, стовпи, що підпирають небо (Бог, людина, нація).
Тож гірко спостерігати за урочистостями, після яких так страшно з ділами розходяться слова всіх, хто нібито взяв на себе відповідальність за долю народу. Не за горами 200-літній ювілей. Чи стане справжня Тарасова наука в нагоді його землякам?Чи побачимо й відчуємо душею свого пророка? Він же був будителем національної свідомості народу. Закликав його пробудитися духовно, "умити образ Божий”, наповнити життя добром і любов’ю, бо
Добре жить
Тому, чия душа і дума
Добро навчилася любить.
Любов ця має бути високою, милосердною,діяльною і навіть жертовною. І, звісно, непримиренною до зла. Такою, яку мав у серці Тарас, який прийшов у цей світ
Святу любов благовістить,
Святую правду возвістить.
Таємниця високості Тарасової душі, як і таїна Творця, відкривається не всім і не одразу. Хай допоможе вам Господь у цьому нелегкому поступі до пізнання правди, істини і любові.